Субота, 23.03.2019, 16:40
| RSS

Вас вітає Октябрська ЗОШ

Мини-чат
200

Лягуша Ганна Павлівна

Лягуша Ганна Павлівна





.... Коли згадаю роки війни, то очі наливаються сльозами. В 1941 ропі я була молодою дівчиною, мені було лише 23 роки. В нашому селі Володимирівка великого знущання над людьми не відбувалося. В нашій сім'ї було шестеро чоловік,- але до кінця війни залишилися тільки я та мій брат Юхим. Мати Ольга Іванівна померла в 1941 році, коли тільки розпочалася війна, а батько Павло Лук'янович - коли війна закінчилась.
Брата Івана (середнього брата з чотирьох дітей) забрали до армії в 1942 році. Ми залишилися в чотирьох. Старша сестра, Надія, вже жила окремо від нас зі своєю сім'єю.
Брат Іван так і не повернувся до рідного села, він не повернувся до нашої хати, а помер захищаючи людей (жінок, дітей, стариків) від фашистів ; він помер героєм.
Інший брат. Юхим, повернувся до рідного села і прожив тут до 1983 року. Брат Юхим повернувся з тяжким пораненням. Він був поранений в праву руку та живіт. Працювати на тяжких роботах він вже не міг. Підробляв сидячи вдома та латав взуття людям, і цим трохл допомагав мені. Я тоді працювала бригадиром в степу.
Моя племінниця Олена вже тоді жила з нами. її мати померла в 1939 році, коли дитині було лише 2 роки. Л з 5-ти років опікувалась нею я.
В селі німців було небагато. Ходили вони по селу і відбирали у людей курей, гусей. Також вони дуже полюбляли яйця і молоко, яке вони називали "млеко".
В нашій хаті жило семеро німців. Одного разу поставили вони в нашому дворі машину з крупами та цукром. Вони ніколи не відбирати у нас харчі, а навіть інколи жаліли нас, інколи давали цукор і крупи.
Коли німці пішли по селу відбирати у людей їжу, я побачила де вони кладуть ключі від тієї машини з продуктами харчування.
Ми пішли, можна сказати, на смерть з сусідом Нестором Предухом. Відкрили ми ту машину і взяли один мішок цукру та один мішок крупи, віднесли їх до Нестора додому. Там поділили все порівну. Цю пропажу німці замітили. Почати шукати, хто це міг зробити. Почати допрошувати німця-охоронця, що охороняв цю машину. А на той час він кудись пішов. Вдома тоді неб\ло нікого, навіть малої Олени. А вони всі вважали, що я була на роботі. Так, що німці не могли подумати на мене. І вирішили, що
це зробив охоронець, застрелили його. Німці вбили німця за іин мішок цукру та один мішок крупи.
А наші молоді хлопці з села побачили, де вони його закопали. Вночі пішли відкопали ноги та познімали чоботи, піджак, нічого і ежі не залишили. Так і закопали його IHOBV.
Не дуже часто, але було проїжджали по сел) танки німців. Тоді всі жінки еела виходи.їй і дивилися зі злобними очима на них.
В 1943 році наше село Володимирівка б єно ві
фашистів. Після цього в нашому селі багато було полонених
німців, яких зас їй працювати. Десь чоловік 20 6} моїй
групі, з якимі І огид І: ю.
Тяжко та сумно спомина роки. Але зараз усе добре,
і всі ща« Хай цей мир ш.
Ганна і Іавлівна була нагороджена ме ерана прані.



Block title

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Форма входа

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Block title

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Пошук

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0